Максим Стріха «Стан та перспективи української науки»

Стенограма 

DSCN1365Я спробую зробити частинку того, до чого закликав пан Вжосек, дати діагноз ситуації в українській науці і дуже коротко сказати про її перспективи або про відсутність таких перспектив.

Моя перша теза: попри те, що українська наука практично відсутня в національних медіа, вона ще існує. Ми, все ще залишаємось першорядною світовою державою за науковими мірками, десь в третьому десятку. Є низка напрямків, за якими ми даємо результати світового рівня. Я міг би їх довго перераховувати, скажімо в декаметровій радіоастрономії ми й досі на першому місці в Європі. Коли запрацював знову Церн,  в першій ж роботі, яка була надіслана до журналу «European journal of physics» було четверо українських співавторів.

 Попри те, що українська наука практично відсутня в національних медіа, вона ще існує

Скажімо, вчора я сидів на захисті у моєму інституті поряд з професором Шараповим, який є співавтором нобелівських лауреатів Вейми і Новосьолова і власне, який дав прогресивний результат, що дозволив довести, що в графені таки існують без масові діраківські ферміони і це можна продовжувати… Але це, можна сказати, мої суб‘єктивні враження, можна пробувати навести об‘єктивні критерії.

Зараз таким критерієм є число публікацій. В скопусі з’являється приблизно 8000 українських статей на рік, реферованих, себто тих, які пройшли в міжнародних журналах певний рівень реферування. Це звичайно менш суттєво ніж в Росії, близько 30000 на рік, хоча на рівень Росії вже вийшов Іран. Це менше на порядки ніж в США, де це число 300000.

Але якщо подивитись кількість цих публікацій на фінансування, от поділити це число публікацій на ті гроші, що в Україні видаються на науку, то виявиться, що у нас ефективність шалено висока. За 1 мільйон доларів фінансування ми примудряємось робити 7,2 статей в скопусі і за цим ефективним показником ми в 4 рази перевищуємо ефективність Росії, у 5 разів США, у 7 разів Японію, себто ми не стільки існуємо, ми ще й виявляємо шалено високий коефіцієнт корисної дії.

У нас менше 10% медико-біологічних статей

Водночас – це відбувається на тлі фантастично низької державної підтримки. Бюджетне фінансування у нас 0,29 % ВВП, це показник Африканських країн зараз проти 2% в Ізраїлі, майже 3% у США, 1,27 усереднено по ЄС, 1.1 у Китаї. Витрати на одного дослідника у нас теж шалено низькі і складають зараз близько 10 тисяч доларів на рік проти 260 тисяч доларів у США і навіть 60 тисяч у сусідній Росії, за рахунок тих додаткових вкладень коштів про які говорив тут колега Волков. Відтак наша наука за таких умов могла зберігати старий потенціал, але не могла ефективно розвиватися і це видно в її структурі.

Якщо в світі з поміж усіх наукових статей мінімум 50% – це медико-біологічні напрямки, які зараз надзвичайно важливі, то і основній масі статей ті ж 50% – це моя люба фізика, яку я дуже люблю, але тим не менше, те, що у нас менше 10% медико-біологічних статей при тому – це показник того, що ми страшенно спізнюємось в самій структурі науки, в реакції на виклики і я просто не коментуватиму рівень наших соціо-гумунітарних наук, які за невеликими винятками взагалі не присутні у світовій науці, через низку причин, які тут не має часу аналізувати.

Кількість юристів та економістів не вплинула поки що на рівень нашої правової культури чи економіки

Загалом, якщо говорити про наслідки того, що у нас відбулося за останні 20 років, – це знизилась кількість дослідників приблизно в 3 рази, при чому найбільше зменшилась кількість дослідників саме в тих галузях, які й визначають науково-технічний прогрес. Водночас, в нас суттєво збільшилась кількість юристів та економістів, що не вплинуло поки що на рівень нашої правової культури чи економіки.  У нас суттєво знизилось число зайнятих в інноваційній сфері, на той час як у світі була тенденція зростання.

У нас страшенно зменшилася частка інноваційно активних підприємств

 

У нас відбулося значне зниження престижу наукової праці. Ті, хто є в науці знають наскільки важко залучати до неї молодь. Наскільки не можливо зараз спонукати талановиту людину піти в аспірантуру, в кращому разі, якщо йдеться про Київський національний університет, її стипендія складатиме 4 тисячі гривень, а в академічній установі трошки більше 2 тисяч. І нарешті це те що в нас страшенно зменшилася частка інноваційно активних підприємств. Я не дуже вірю в цю статистику, вона офіційна, але я думаю 56, які були і 11, які записані сьогодні – це завищені цифри. Але, що це на порядок нижче ніж у Євросоюзі це факт.

У нас взагалі відсутні механізми вироблення єдиної політики

В особливо  складній ситуації опинилась університетська наука, яка скрізь у світі відіграє вирішальну роль. По університетах МОН сумарно на дослідження виділяється сьогодні 400 мільйонів гривень, це 50 мільйонів доларів на 120 університетів приблизно. Цього року цю цифру було скорочено ще на 11% ну і на додачу міністерство уже в силу наших умов, коли за відсутності університетської автономії, це ще й важіль «когось карати, когось милувати», ну от воно покарало київський політехнічний інститут не на 11% а на 22%. Плюс до цього брак університетської автономії, абсолютна залежність від чиновників, де ситуація за останні 3 роки фатально погіршилась.

В сьогоднішній державі у нас взагалі відсутні механізми вироблення єдиної політики. Цим ніхто не займається. Є міністерство науки і освіти, яке займається своїм маленьким сегментом. Є національна академія, яка, слава Богу, тримається завдяки тому, що вона ще трошки самоврядна і є така легендарна постать, як Борис Євгенович Патон. Є державне агентство з інновацій. Є сегменти розділенні приблизно між тридцятьма міністерствами і відомствами, але такої цілісної речі, як державна наукова політика, немає. Немає єдиного органу влади, немає механізмів грантової підтримки досліджень.

У державі немає інноваційної системи

 

У нас діє тільки єдиний державний фонд фундаментальних досліджень, треба сказати діє добре, там кваліфіковані люди намагається робити, що можуть в рамках бюджету 30 мільйонів гривень на рік. І, нарешті, в державі немає, і це дуже страшно, інноваційної системи, себто оцей ланцюжок: лабораторія, дослідне виробництво, впровадження в реальну економіку в Україні просто не можливий через те, що, в силу особливостей нашої національної економіки, сьогодні вона зорієнтована працювати в умовах тиску, хабарів і в умовах отримання прибутку не менше 50% на рік і гарантованого, вона в принципі не зацікавлена розробками, які може запропонувати наука. Надія на західного інвестора не справдилася через те, що, ну от класичний приклад – Криворіжсталь, коли прийшов Міттел, він розірвав контакти з Дніпродзержинським політехнічним, який до того обслуговував це підприємство і Криворіжсталь стала платформою для спускання дуже застарілих технологій звідки завгодно.

Державних стимулів для запровадження інноваційних технологій у наше виробництво сьогодні немає

Водночас, фактично єдиний у нас, більш-менш успішний, при всіх недоліках, осередок інноваційних технологій  – наші технопарки, були, спершу, поставленні на коліна секвестром бюджету 2005-го року і добиті ухваленням податкового кодексу 2010-го року. Фактично державних стимулів для запровадження інноваційних технологій у наше виробництво сьогодні немає. Хоча приклади там були і дуже цікаві, я можу називати і підводне зварювання, і ті ж самі безстикові рейки, які сьогодні успішно знаходять застосування, тільки в Китаї і багато інших проектів, але це все здійснюється не у нас бо законодавча база у нас ворожа до будь-яких національних інновацій.

За сьогоднішнього рівня підтримки будь-які розмови про реформацію української науки безглузді і безвідповідальні

Далі теза, на якій я хочу наголосити. В нас багато говорять про те, що українську науку потрібно реформувати, особливо це багато говорять деякі публіцисти, отакі от хлопчики з гарячими очима з команди пані Акімової в адміністрації президента. Моя теза – за сьогоднішнього рівня підтримки будь-які розмови про реформацію української науки безглузді і безвідповідальні. По своєму вона демонструє диво продуктивності, бо вона все ще живе і продукує результати за тих умов, коли за всіма європейськими критеріями вона давно мусіла загинути. Вона ще існує, але з нею вже справді треба щось робити.

Безумовно, вона потребує суттєвого збільшення підтримки, диверсифікації каналів такої підтримки, усунення численних бюрократичних обтяжень, створення сучасної інноваційної системи і нарешті це демократизація науки. Я представляю тут дві фахові спільноти. Я є президентом українського фізичного представництва і віцепрезидентом Академії наук вищої школи України.

Паростки громадянського суспільства у сфері науки мусять всіляко підтримуватись

 

В Україні діє низка таких спільнот, де науковці намагаються щось робити. Національна академія наук України, при всіх її недоліках, мушу сказати теж відрізняється, це небо і земля за рівнем демократизму, поваги до ученого з цією ситуацією, яка сьогодні, на жаль, існує в університетах підпорядкованих міністерству на чолі з усім відомим міністром. І оці от паростки громадянського суспільства у сфері науки, вони, безумовно, мусять всіляко підтримуватись бо фахові рішення тут можуть підказати тільки самі науковці. Це надто складна проблема, щоб доручати її чиновникам.

Наука – це питання традицій

Першочергові проблеми. Значна проблема збереження потенціалу НАН. Так чи інакше, всі розуміють, що епоха Бориса Євгеновича Патона закінчується. Зараз в академії є панічні передчуття з тим, що з відходом Бориса Євгеновича відбудеться повний колапс. І після того моя доповідь на таких от круглих столах не матиме значення, оскільки відновлювати не буде чого. Я нагадаю один ще приклад. Зараз декілька держав вкладають величезні гроші в створення своєї науки. Це Бразилія, Мексика, Ірландія, Туреччина, попри все те вони ще не досягнули навіть сьогоднішнього українського рівня. Наука – це питання традицій. Наука – це питання довгого часу. І якщо це буде зруйновано сьогодні, відновити це  при наших реальних можливостях буде уже неможливо.

І друге – це питання порятунку університетської науки. Ще пару років під керівництвом теперішнього міністра науки і я боюся що скоро це питання теж перестане бути актуальним для обговорення.

Епоха Бориса Євгеновича Патона закінчується

Ну і нарешті – останнє. Резерв час, який ми на все це маємо – це 10-15 років, за найкращого сценарію, бо просто вмруть ті, на кому ця наука все ще тримається і відновити не вдасться. І останнє – якби директором був я, якби в мене був фонд хоча б на 40 мільйонів, умовно, я попробую сказати як я б витратив їх з погляду науки. У нас є одна фатальна ланка пов’язана з молоддю. От поки людина ще є аспірантом, а аспіранти вони не з Києва, здебільшого, не з Харкова, не зі Львова, вони з провінцій, от вона ще живе в гуртожитку. Коли вона захистила кандидатську, вона втрачає право на цей гуртожиток і в дуже багатьох випадках вона фізично змушена емігрувати, або переходити в іншу сферу діяльності або на Захід, ланцюжки вже вибудувані, бо на сьогоднішню зарплату науковця, можливості отримати гідне житло в наукових центрах немає. І це те де держава не створила ніяких механізмів підтримки. Якщо б у мене було б 40 мільйонів, це, в принципі не дуже великі гроші, я б очевидно попробував замість 2 проектів у сфері біології зробити 400 проектів грантів для молодих учених, молодих кандидатів, які вже захистилися, які виявили себе талановитими науковцями, готовими працювати але перед якими зараз стоїть проблема – емігрувати, піти з науки або продовжувати, я б допоміг їм лишитись в цій науці.

Дякую!      

Advertisements

3 thoughts on “Максим Стріха «Стан та перспективи української науки»

  1. Проблема в тому, що навіть при реалізації програми грантів для перспективних молодих вчених вони реально отримають на дослідження не більше 20% від виданої суми. Решта розійдеться на адміністративні потреби. Більшість грантів і наукових тем (не тільки для молодих вчених) обрізують ще в Києві, а те що залишилося розбирають на місцях. Враховуючи і без того мізерні суми мова про закупівлю якогось обладнання навіть не йде. Більше того, вчені не мають можливості придбати на отримані копійки необхідні матеріали чи хімічні реактиви для своїх досліджень. Навіть якщо вдасться знайти щось підходяще по ціні, потім виявиться, що на купівлю цього матеріали чи кислоти немає ліцензії.
    На сьогодні толкові молоді вчені мають один реальний варіант реалізації своїх можливостей за умови достойного матеріального забезпечення – це робота за межами України. У кращому випадку (для наших вчених і України) вони повернуться додому після одного або двох постдоківських контрактів (2-4 роки). Повернуться з досвідом наукової роботи на найвищому світовому рівні, який буде дуже доречним для ефективної реформи української науки. Всім зрозуміло, що повернуться далеко не всі. Але я переконаний, що серед молодих науковців знайдеться багато бажаючих повернутися на свою Батьківщину. Головне щоб вони їй були потрібні.

  2. Все правильно… але в структурі нашого “дикого бізнесу” немає місця для науки та довгострокових програмам отримання стабільного доходу… Все треба вчора… Поки не змінеться відношення до бізнесу – нічого не поміняється.. Державі і бізнесу не потрібна наука…. дуже ризикований проект… Новий товар наших вчених для ринку не потрібен – це ризик всіх… Краще продавати науковий “секонд хенд” закордонних вчених…

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s